1. Арутюнова Н. Лингвистические проблемы референции// Новое в зарубежной лингвистике. – 13 вып. – М., 1982
2. Петров В. Философские проблемы референции. – там же
3. Кобозева И. Опыт прагматического анализа местоимений// Изв. АН СССР. – СЛЯ. – 1981. - №2
4. Селиверстова О. Опыт семантического анализа слов типа все, кто-нибудь // ВЯ. – 1964. - №4
5. Падучева Е. Денотативный статус именной группы и ее отражение в семантическом представлении предложения// Научно-техническая информация. – серия 2. – 1979. – №9
Останнім часом, у зв’язку з логіко-семантичними дослідженнями зріс інтерес лінгвістів до проблем референції. Аспекти вивчення у логіків, філософів, лінгвістів не завжди збігаються, але усі вони базуються на методології позитивізму, точніше логічного неопозитивізму. Ці філософські погляди різко критикуються, але в лінгвістичному аспекті успіхи дослідження референції допомагають вирішенню ряду мовознавчих проблем.
У гносеологічному плані з’являється проблема істинності, необхідного і емпіричного знання, екзистенції, тотожності, таксономії та ряд інших питань, які, з одного боку стосуються області філософії, з іншої – лінгвістики.
Основні проблеми:
1. проблема співвідношення імені та об’єкта (з’являється розрізнення теорії значення і теорії референції);
2. співвідношення мовного знака до об’єкта;
3. роль прагматичних факторів (досліджуються учасники діалогу, умови комунікативного спілкування);
4. проблема типів мікро текстів.
Референція – це відношення імені, що актуалізоване у мовленні до об’єкта дійсності.
Мета вивчення – встановлення істинності нашого судження і встановлення самого факту існування, ідентифікації об’єкта.
В основі розуміння референції лежить спостереження над значенням і вживанням імен, як власних, так і загальних (не тільки іменників, але і іменних груп, займенників).
Основне розмежування імен по лінії розподілу імен власних з одного боку та імен загальних з другого. Пов’язане з іменем англійського філософа Рассела.
Використання значень поділяється на дві групи: знання за знайомством і знання за описом.
Власні імена нічого не повідомляють про предмет, але називають індивідуальний предмет і через знайомство співвідносять його з дійсністю.
Загальні імена повинні використовувати знання за описом. Загальне ім’я (дескрипція, денотативний вираз) – це загальні імена та іменні групи.
Відмінність дескрипції від власного імені.
Дескрипція містить інформацію про певний предмет і одночасно містить понятійні конотації, які імплікують атрибутивність. Серед дескрипцій виділяють визначені і невизначені. Визначені – це конкретні за значенням, можуть бути істинними, а можуть і не співвідноситися з реальною дійсністю (Нинішній король Франції). Невизначені дескрипції відносяться до різних предметів (будинок, стіл).
Пропозиція відкриває шляхи для конкретизації дескрипцій.
1. Я зустрів Джона.
2. Я зустрів одну людину (є символом пошуку, бо тільки один смисл – істинний). Можна представити формулою:
Я зустрів Х, і Х входить до класу людей.
Концепт - понятійний зміст.
Визначена дескрипція наближається за значенням до власного імені, бо передає значення одиничного референта.
Унікальна дескрипція пов’язана з унікальним референтом (Батько Карла ІІ).
|
