Смисл – це особливий тип відношення між поняттями, а значення передається через набір мовних значень. Значення може бути представлене списком, а смисл – ні. Не може бути смислу без значення, але смисл не зводиться лише до значення. Значення – це інваріант, а смисл – варіант, конкретний вираз мисленнєвої діяльності.
У сучасній лінгвістичній літературі поняттям „значення” широко оперують представники різних напрямів і шкіл, застосовуючи його до аналізу одиниць різних рівнів. Зустрічаються такі розуміння значення: абстрактне, дериваційне, додаткове, естетичне, граматичне, інтенсіальне, категоріальне, конкретне, конототивне, комунікативне, лексичне, номінативне, основне, переносне, релятивне, синтаксичне, стилістичне та ін. Значення є об’єктом дослідження у сучасних працях з семантики, семіотики, семасіології, лексикології, синтаксису, стилістики. Дж.Керолл говорить: „Лінгвістика у своїй суті є пошуком значення”.
Але разом з терміном „значення” у лінгвістиці поряд вживається поняття „смисл”. Поняття „значення” і „смислу” перебувають у тісному взаємозв’язку і розглядаються як два взаємодоповнюючі та одночасно взаємовиключаючі сторони одного і того ж денотата, реально заданого і реально існуючого.
Концепція двоспрямованості денотата розглядається у філософських дослідженнях і використовується при визначенні власне поняття, його внутрішньої сутності. Функціонування поняття у конкретних мовних реаліях, на думку автора теорії денотацій та конотацій понять Дж.Міля потребує організації його внутрішньої структури. З цією метою він уводить поняття „значення”, яке розуміє як внутрішньо властиву якість предмета. Думки про значення як внутрішній (глибинний) процес та акт творення дотримується Ф.Больцано. Про існування значення як об’єктивного ідеального буття говорить Е.Гусерль. Об’єктивно-ідеальне буття дослідник трактує як світ смислів. За його теорією значення реалізує цей світ, існує як світ смислів, які пов’язані із психічними актами свідомості, зокрема сприйняттям. Отже, значення як буття повинне показувати зв’язки між смислами та відповідними актами свідомості.
Фактично, філософська традиція визначення та тлумачення поняття „значення” зумовила його розвиток у лінгвістичних дослідженнях. Подавши поняття „значення” у трьох основних формах (основних можливостях): як таке, що представляє ідеальне буття (або ж існує у свідомості як зв’язок між світом смислів і актами свідомості), характеризує якість предмета (або ж як сутність, реалізовану через сукупність властивостей як певних відношень, що вказують на спільне та відмінне цього предмета з іншими, тобто через мисленнєву реалізацію), процес (тобто як один із проявів думки або ж діяльність, акт творення ідеального буття), дослідники чітко визначили межі для тлумачення значення. Домінантами виступили процес, свідомість, думка, якість.
Всі існуючі теорії обґрунтовують поняття „значення” через розуміння смислу. У деяких випадках, як наприклад у Е.Гусерля на певних етапах дослідження, ці поняття ототожнювалися і розрізнялися вони умовно.
На чітке розмежування понять „значення” та „смислу” звернув увагу Г.Фреге. Спираючись на концепцію Дж.Міля, він виділяє предмет та зміст як спосіб позначення предмета. Йдеться при цьому про два різні аспекти значення. Досліджуючи ці аспекти, Г.Фреге закріпив за кожним із них окрему назву: для першого, власне предмета, Bedeutung (нім. значення, смисл). Б.Рассел перекладає це як denotation (англ. позначення, лінгвістична предметна віднесеність), а Т.Блек – як reference (англ. відношення, компетенція). Для другого аспекту, змісту предмета – Sinn (нім. смисл, усвідомлення); Meaning (англ.смисл, значимість) у Б.Рассела; seans (англ. смисл) у Т.Блека. Роль Г.Фреге полягає у тому, що він запропонував у семантичній структурі назві розрізняти значення – предмет, який позначається іменем, та смисл – інформацію, яка міститься в імені, та співвіднести це із знаком. Г.Фреге говорить про те, що „сама назва (слово, знак, комбінація знаків, висловлення) виражає своє значення, замінює будь-чим або позначає те, до чого воно стосується. За допомогою знака ми виражаємо його значення та позначаємо його предмет”.
Чіткого розподілу між значенням та смислом, запропонованого Г.Фреге, дотримується більшість сучасних лінгвістів. Так, дослідник системних перетворень у мові та представник логіко-семантичної теорії В.Гак розрізняє у самій структурі назви (або номінації предмета взагалі):
1. значення (за Фреге, тобто зіставлення з певним об’єктом);
2. смисл (за Фреге, тобто внутрішня форма позначення);
3. обсяг (тобто обсяг поняття, під яке підпадає даний об’єкт).
Якщо Г.Фреге спирався у виділенні значення та смислу на філософські засади Е.Гусерля, то О.Потебня робив акцент на психологічному (психолінгвістичному, згідно з сучасною термінологією) аспекті цієї проблеми. Основними концептами тут виступає слово, його структура та думка як процес. У своїх дослідженнях О.Потебня звертається до двопланової структури слова (подібно до Г.Фреге), яка розглядається як зовнішня форма (членоподільний звук, зміст, що об’єктивується за посередництвом звука) і внутрішня форма (спосіб, яким виражається зміст).
Значення, на думку О.Потебні, тісно пов’язане із звуком та утворюється нами самостійно, тобто пов’язане із зовнішньою формою слова або із власне предметом (як і у Фреге).
Психолінгвістична теорія О.Потебні базується на взаємозв’язку слова і думки, тому і поняття значення випливає із цього психологічного зв’язку, бо слово є вираженням думки, але лише тою мірою як слугує засобом до її творення. Цей зв’язок слова і думки можна трактувати як інформаційне наповнення або смисл. „Внутрішня форма, єдиний об’єктивний зміст слова, має значення тільки тому, що видозмінює та вдосконалює ті агрегати сприйняття, які створює в душі. Значення слова, або уточнюючи, внутрішньої форми, уявлення, для думки полягає у тому, що: а) воно поєднує чуттєвий образ та б) зумовлює його усвідомлення”.
Одним з факторів створення значення слова є пізнання, або нове знання предмета, яке дає можливість розширювати кількість ознак, які в сукупності і складають значення.
О.Потебня розділяє два поняття значення, одне з яких співвідноситься з предметом безпосередньо, а інше – із думкою про цей предмет (власне процесом). Ці два тлумачення значення відкривають різні сторони дослідження О.Потебні. Фактично перше повністю відтворює поняття „значення” у розумінні Г.Фреге, а друге – швидше поняття „смислу” у розумінні Г.Фреге. У першому випадку „значення” трактується як сукупність ознак, які знаходяться в образі слова; в іншому – як зміст думки або смисл (згодом теорія лінгвістичного мислення Уорфа). „Життя слова з психологічної, внутрішньої сторони, полягає у пристосуванні його до нових ознак, кожне таке пристосування збільшує його зміст”.
Погляди Е.Гусерля, Г.Фреге, О.Потебні на проблему значення знаходить своє продовження у лінгвістичних дослідженнях ХХ ст. Різні підходи до визначення та тлумачення значення подають досить широкий спектр його розуміння. Цей аналіз стосується як сфер функціонування значення, так і власне його сутнісної редуплікації. Загальний погляд на проблему значення подає А.Шафф. Він вказує на різні рівні поняття, які окреслюють сучасні підходи до визначення значення:
1. значення – це предмет, назвою якого є знак;
2. значення – це властивість предметів;
3. значення – це ідеальний предмет або внутрішня властивість думки;
4. значення – це відношення:
а) між знаками;
б) між знаком і предметом;
в) між знаком та думкою про предмет;
г) між знаком та діяльністю людей;
д) між людьми, які спілкуються за допомогою знаків.
Функціональний аспект значення реалізується, на думку Гардин ера, у мові та мовленні. Представники іншого бачення проблеми, зокрема А.Карнап, твердять, що конкретне позначення певного об’єкта є фактом мовлення, тоді як значення є фактом мови.
Значення як процес знаходить своє розуміння у сучасних лінгвістичних дослідженнях, пов’язаних з комунікацією. Функціонування значення у мовленні можна поділити на кілька груп відповідно до мети та результатів дослідження. Перш за все воно тісно пов’язане із комунікативним актом, при дослідженні якого виділяється власне комунікативний та логічно-комунікативний аспекти.
У власне комунікативному аспекті поняття „значення” співвідноситься із текстограматичними представленнями частин речення, когнітивним змістом висловлювання, семантичною інтерпретацією у П.Сгалла та інтерпретацією інформації про референти у М.Кочергана, комунікативною дією у А.Бауера, породженою референтними та оціночними компонентами у розповіді, із зв’язком між мовцем та слухачем по різноманітній передачі мовцем однієї і тієї ж думки, а у слухача – у здатності розуміння семантичної тотожності зовнішньо відмінних висловлень. Представники соціокомунікативного аспекту (Н.Арутюнова) виділяють ряд факторів, здатних впливати на формування значення слова, а саме:
1. екзистенціальні відношення та відношення тотожності і характеризації;
2. виконувана словом логічно-комунікативна функція суб’єкта та предиката судження;
3. тип здійснюваної словом референції;
4. місцем висловлювання у дискурсі.
Представники обох напрямів акцентують увагу на висловлюванні, яке, на їх думку, формує значення. Як таким, що уточнює значення, виступає контекст. Наслідуючи ідеї Г.Фреге, О.Потебні про двоплановість структури значення – зовнішню та внутрішню, дослідники відтворюють елементарні зв’язки, що пов’язують цю структуру. А.Верхаген зокрема, як поверхневе, розглядає значення взагалі, а як внутрішнє – співвідносить із контекстом висловлювання. Попередник А.Верхагена Б.Уорф деталізує внутрішній процес формування значення, який пов’язаний із відбором у поданих даних вибірково абстрактних відмінних ознак або зв’язків. Цей процес також містить у собі творче, але вибіркове породження мисленнєвої та комунікативної поведінки із суми зв’язків, які характеризують засвоєну людиною систему для утворення значення. „Утворення значення – це в основному питання „конфігурації” та „сегментації досвіду”. Цей досвід інтерпретується у висловлюванні.
Визначення значення слова у контексті дало поштовх створенню теорії „семантичного поля” та розроблення експериментальних методів визначення значень, запропонованих мовознавцями Л.Вайсгербером, Й.Тріром, В.Порцігом, Г.Іпсеном та ін. „Семантичні поля”, на їх думку, складають картину світу і створюють ієрархію цінностей даної мови.
У центрі уваги А.Верхагена – представника сучасних досліджень семантичних полів – є контекст. З одного боку, Верха ген погоджується з Дж.Лайонзом щодо того, що значення будь-якого слова контекстуально залежне, але, з іншого боку, відкидає думку, що слово має ще й „своє” контекстуально незалежне значення. Парадокс даного твердження дозволяє А.Верхагену запропонувати своє тлумачення контексту як своєрідного регулятора значення слова. У ролі контексту може виступати уся мовна система. На думку А.ван-Дейка контекст як уявлення зберігається у пам’яті людини.
Роль контексту у теорії „семантичного поля” оцінив Г.Брутян у своїх дослідженнях гіпотези Сепіра-Уорфа. Ця роль полягає у тому, що у процесі спілкування контекст, ситуація завжди дозволяє уникнути будь-якої двозначності і встановити необхідну для розуміння однозначність слів та словосполучень.
Контекст та значення пов’язані функціями, які виконує контекст стосовно значення. І.Кочерган виділяє як основні кілька з них:
1. контекст є засобом відбору потрібного значення і засобом актуалізації відібраного значення;
2. контекст модифікує смисл у рамках одного значення;
3. контекст слугує засобом синкретизму значень полісемічного слова;
4. контекст формує оказіональні значення;
5. контекст є засобом десемантизації та гіперсемантизації слова.
Характерна ознака семантичного поля – здатність створювати лексико-семантичні групи. Лексико-семантичні групи утворюють слова, які поєднуються за наявністю спільного значення (напр.. їхати – нестися – летіти). Системна організація одиниць лексико-семантичної групи відбувається на рівні загальної семантики та морфологічної віднесеності слів. Важливою семантично-парадигматичною особливістю лексичних одиниць цієї групи є наявність у їх структурі значень спільної категоріально-лексичної семи (архісеми). Зміст лексико-семантичного варіанта – це узагальнена значущість, якою володіє слово в умовах певного типізованого контексту. Засобом маніфестації кожного лексико-семантичного варіанта є лексема та типовий контекст, специфічний для неї (відомості про такий контекст, як правило, подаються у словниках). Основне значення (інваріантне) є одним із його лексико-семантичних варіантів і відзначається автосемантичністю (можливістю його поза контекстного осмислення) та найчастішим використанням. Лексико-семантичні групи слів аналізуються у працях А.Йолеса, Г.Зейлера, В.Порціга, Г.Мюллера, Ф.Шейдвелера, Г.Уфімцевої, Д.Шмельова, С.Бережана, В.Ващенка, Л.Сахарного, О.Тараненка, Е.Кузнєцової, Л.Васильєва, І.Гайсіної та ін.
Процесуальний аспект при визначенні значення, зокрема із врахуванням двох домінант – процесу та думки, поданий у дослідженнях А.Вежбицької. Інтерпретація світу людиною відтворює не стільки об’єктивні риси реальності, скільки культурно значущі способи соціальної взаємодії. На зв’язок між значенням та соціумом, тобто тим, як мислиться значення, вказує її попередник Б.Уорф. У межах даної мовної спільноти можливість спілкування, яке є досить точним і сприяє згоді, базується на „угоді про значення”. Розум створює значення та відтворює їх у мові. У свідомості людини з’являється не тільки певна система думок, як логічна картина світу, але і деяка побічна картина – мовна картина світу, яка не повністю відповідає логічній картині світу, зберігаючи свою відносну самостійність. Ця мовна картина світу є мовним вираженням оточуючої нас дійсності, тобто інтерпретацією цієї дійсності. Значення, породжене інтерпретацією, є необхідністю або результатом цієї необхідності.
Ідеї Е.Гусерля про співвіднесення значення та смислу знаходять продовження у сучасних семантичних дослідженнях, зокрема В.Гак розуміє значення як „сукупність елементарних смислів, „сем”. А.Вежбицька також пов’язує значення із „ключовим поняттям елементарних смислів (або семантичних примітивів”.
Сучасні психолінгвістичні дослідження пов’язують значення із відтворенням, залучаючи до цього три домінанти – процес, думку та свідомість. Перехід від внутрішнього до зовнішнього мовлення розглядається як пошук мовцем у своєму лексичному запасі лексичних одиниць, адекватних значенню цілої думки. Такого принципу відбору при творенні значення дотримується А.Залевська, І.Зимня. З іншого боку, значення стосується світу і є відображенням реальних позамовних даностей, пов’язаних із мисленням або ж розглядається як згорнута в категорії мови ідеальна форма існування світу, його властивостей, зв’язків та відношень.
Інший підхід до розуміння значення базується на дослідженні внутрішньої сторони мови і пов’язується із поняттями „властивість” та „свідомість”.
На думку Н.Слюсаревої та л.Васильєва, значення – абсолютна властивість одиниць мови, їх субстанціональна риса, яка існує як реалізація відтворюючих здібностей людської свідомості.
О.Бондарко значення тлумачить як внутрішню властивість мовної одиниці та системи мови в цілому, воно формується у цій системі. Він розглядає значення як складову частину знаку і „пов’язане із питанням „що подає дана одиниця у плані змісту?”.
Дж.Куайн систематизує поняття „значення” і виділяє 3 галузі, в яких воно функціонує:
1. граматичну (які форми є значущими);
2. лексикографічну (які форми є синонімами, що ідентифікують значення);
3. семантичних змін, що вивчає зміну значень слів та закономірності цих змін”. В.Гак тлумачить їх як семантичні перетворення.
Л.Васильєв усі численні визначення значення зводить до двох основних типів:
1. визначення значення як психічної, відтворюючої сутності, що зіставляється із такими психічними явищами як уявлення, емоції, поняття, судження тощо;
2. до визначення значення як реляційної сутності.
Концептуальні підходи до визначення смислу ґрунтуються на поєднанні та аналізі процесів мовлення та мислення, зокрема із комунікативною та пізнавальною діяльністю людини. І.Ковалик засвідчує, що „кожне слово як інтегральна частина усього лексичного складу мови являє собою узагальнену абстрактну і одночасно конкретну діалектичну словесну смислову величину”.
Сучасний логіко-філософський аналіз мови (трансформаційно-генеративна концепція, теорія мовленнєвих актів та ін.) розглядає смисл як невід’ємну частину пізнання світу, побудови концептуальної його картини. Основними чинниками при визначенні смислу виступають відношення між думкою, мовою та світом. Зрештою, і смисл розглядається як спосіб подання об’єкта в думці. Концептуальна картина світу пов’язує не тільки смисл слова, але й смисл речення із можливими світами. Під можливими світами розуміється світ, який існує реально чи у свідомості мовця та який населений реальними або можливими індивідами. „Носії мови постійно, хоча, можливо, і несвідомо, мають справу із можливими світами, як із тими, чому відповідають, із чим сумісні їх уявлення, переконання, думки, припущення, прагнення, бажання, сумніви тощо”. Тому процес пізнання світу людиною полягає в умінні орієнтуватися у цьому світі і виступає як процес утворення смислів про об’єкти пізнання, як процес побудови інформації про них. Концептуальна система розглядається як система певних уявлень людини про світ, яка безпосередньо інтерпретується в мовленні.
Із комунікативного погляду, його основна частина характеризується і значенням і смислом, де значення розглядається як відношення до референта, а смисл – як спосіб подання цього референта.
В основі лексико-семантичної організації висловлювання лежить відбір та назви елементів ситуації (дискретно виділених мовцем при сприйнятті ситуації предметів, процесів, їх ознак). Елемент ситуації характеризується певними властивостями – аспектами. К.Арджил та інші автори при аналізі ситуацій виділяють учасників ситуації, як елементи ситуації розглядають мету, правила, контекстні підтримки та дію.
Теоретичні та експериментальні дослідження Л.Виготського, О.Леонтьєва, В.Зінченка підтверджують – значення породжують смисли. Адже смисл слова – це конкретний зміст, якого набуває слово у контексті, „сукупність усіх психологічних чинників, що виникають у нашій свідомості завдяки слову”.
Фактично, носії мови на інтуїтивному рівні знають, що таке смисл, адже він, по-перше, розглядається як думка про дійсність, інтерпретація того, про що повідомляється у тексті. Цієї думки дотримуються О.Новиков, Н.Слюсарєва та ін.
По-друге, смисл розглядається як область, у якій здійснюється перехід від нижчих форм мислення (уявлення) до вищих (понять). Зрештою, для смислу характерний будь-який перехід, де конкретний зміст тексту (чи висловлювання) замінюється меншою кількістю одиниць і набуває більш широкої символічної значимості. Ж.Соколовська розглядає смисл як модель семантичних відношень із складною горизонтальною та вертикальною багатошаровою ієрархією елементарних смислів або сем (аналогічно до А.Вежбицької), які, в свою чергу, відтворюють структуру відповідного явища об’єктивного світу.
Особливий інтерес для пропонованого дослідження становить теорія „семантичної мови” Ю.Апресяна, на думку якого, що краще ми володіємо мовою і що глибше пізнаємо думку, то тим більшою кількістю способів можемо її виразити. Щоб пояснити цю здатність людини необхідно передбачити існування особливої, не даної у прямому спостереженні „семантичної мови”, якою думки зберігаються та записуються у психіці людини.
Для Ю.Апресяна словами „семантичної мови” є деякі елементарні семантичні ознаки (семантичний компонент, семантичний множник) на зразок „дія”, „суб’єкт”, „каузувати”, „ мати”, „знати”, „переставати”, „починати” тощо. Комбінації цих семантичних ознак утворюють значення слів природної мови. Названі семантичні компоненти Ю.Апресяна можна розглядати як такі, що складають смисл слова або речення.
Сучасні дослідники Н.Хомський, О.Падучева та ін., визначаючи смисл слова та висловлювання, вважають, що смисл слова ніколи не вичерпується тлумаченням словника. Звичайні словникові дефініції далекі від того, щоб характеризувати значення слів. Попри словникове визначення смисл того чи іншого слова може визначатися/ поповнюватися смислами слів, які утворюють це тлумачення, а також контексту тексту, в якому подане слово, та ситуації, яку воно репрезентує, і комунікативних постулатів. Крім визначених чинників на смисл слова впливає також „несинтаксична словозмінна морфологія – вид, час дієслова; число іменника тощо, та комунікативна, тобто лінійно-акцентна структура.
На думку І.Кочергана, смисл, як мовленнєве явище, утворюють такі компоненти, як:
1. лексичне значення слова;
2. граматичне значення слова;
3. синтагматичний контекст;
4. асоціативний контекст;
5. енциклопедична інформація.
Зрештою, більшість дослідників (починаючи від О.Потебні) у своїх дослідженнях приходять до однієї і тієї самої думки, що відношення значення та смислу є базовим для людської свідомості. Соціальна та індивідуальна свідомість конструює смисли об’єктів/ предметів, процесів дійсності як реальної, так і можливої. Цю тезу підтримує О.Леонтьєв: „смисл та значення утворюють рефлексивний шар свідомості, а біодинамічні тканини діяльності, дії та чуттєві тканини утворюють буттєвий шар свідомості”.
Усі численні тлумачення значення та смислу можна подати та охарактеризувати у їх зв’язку.
1. Значення та смисл утворюють рефлективний шар свідомості.
2. Смисл тісно поєднується із думкою, є відтворенням реалій дійсності та інтерпретацією їх у мовленні, є невід’ємною частиною пізнання світу людиною та реально існує (актуалізується) у контексті, враховуючи усі екстралінгвістичні чинники, характеризується когнітивною та ситуативною варіативністю, універсальністю характеру.
3. Значення організується як мовна одиниця, розкриває ідеальний (константний, первинний, потенційний, інваріантний) зміст слова, онтологічно закріплений за ним, характеризується відносно стійкою стабільністю, виступає як культурно значущий потенціал, ідеальна форма існування світу у його зв’язках та відношеннях, реалізація відтворюючих здібностей людської свідомості.
|
